Як письменники-фантасти на захист країни стають, або Кому потрібна зарубіжка?

Бути чи не бути зарубіжній літературі в школі? Це вічне питання, через яке чомусь не мають спокою можновладці від освіти і тримають у тонусі вчителів, методистів і науковців, які фахово займаються саме зарубіжкою. 

Про розвивально-виховну функцію літератури, зокрема світової, годі й сперечатися – вплив Слова на свідомість усім відомий і не підлягає сумніву. А що ви скажете про користь літератури для науково-технічної галузі чи навіть для оборонної? Запевняємо, є й така.  

Як повідомляє ВВС, наприклад, французька армія створить "червону команду", у складі якої працюватимуть письменники-фантасти. Їхнє завдання – спрогнозувати загрози, що можуть виникнути в майбутньому.

У новому звіті Агентства з питань інновацій у сфері оборони Франції зазначено, що письменники пропонуватимуть сценарії розвитку подій, про які військові стратеги часто навіть не замислюються. Робота "червоної команди" буде засекреченою. 
Мета проєкту, кажуть автори звіту, – посилити оборонну здатність країни. Спираючись на різні техніки моделювання ситуацій та рольові ігри, експерти фантазуватимуть, як терористичні організації або іноземні держави можуть використати сучасні технології проти Франції.

Приклади впровадження колись фантастичних проєктів і технологій у життя відомі всім, а згадалося насамперед таке:

• Подорож на Місяць. У своєму романі 1865 року Жуль Верн описує подорож групи людей на Місяць - саме так і сталося 104 роки по тому.
• Підводний човен. У романі "Двадцять тисяч льє під водою" (1869-1870) Верн передбачив появу електричних підводних човнів. Вони з’явилися через 90 років після публікації твору.
• Супутниковий зв’язок. Ідея створити систему супутників, призначених для зв’язку, належить Артуру Кларку (стаття «Позаземні ретранслятори», 1945).
• Відеодзвінки. Появу цієї технології у фільмі "Метрополіс" (1927) передбачив німецький режисер Фріц Ланг. Щоправда, він уявляв собі пристрої для відеозв'язку дещо більшими, ніж ті, що ми маємо сьогодні.
• Ядерна бомба. Герберт Веллс передбачив її створення у своєму романі «Звільнений світ», якийбула оприлюднена ще у 1914 році.
• Бойовий лазер. Тепловий промінь, прототип сучасного лазера, використали марсіани у романі Веллса «Війна світів» (1898).
• Навушники. Герої роману Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом», що вийшов у 1953 році, носили радіоприймачі-втулки під назвою Мушлі. Вони є прямим прототипом сучасних навушників і портативних плеєрів, перша модель яких з'явилася лише через 26 років після виходу роману. Журналісти Wall Street Journal впевнені, що за винахід гарнітури Bluetooth нам теж слід дякувати Бредбері.
• Соціальна мережа. Бредбері передбачив навіть Facebook. У цій же фантастичній антиутопії Бредбері пише про так звані стіни – суперсучасні телевізори, за допомогою яких герої твору спілкуються одне з одним на відстані. Пізніше творці соціальної мережі Facebook назвали так комунікаційний вузол, за допомогою якого користувачі можуть відправляти і отримувати повідомлення.
• Телевізори з пласким екраном. Члени футуристичного суспільства, описаного в «451° за Фаренгейтом», так само одержимі матеріальними благами, як і багато сучасних людей. Зокрема, в романі згадується любов героїв до пласких телевізорів, розміром у всю стіну.
• Автомобілі зі штучним інтелектом. В оповіданні Рея Бредбері "Пішохід" фігурує "розумна" машина, яка сама заарештовує головного героя і відвозить його до психіатричної лікарні. Такі машини вже з'явилися на дорогах США як частина проєкту компанії Google. Зрозуміло, вони не мають ніякої зловісної місії, як в "Пішоході", і значно менш досконалі, ніж фантастичні автомобілі Бредбері.
• Банкомати. У книжці «451° за Фаренгейтом» Бредбері пише про машини, що дуже нагадують сучасні банкомати. За книжкою, користувачі цих пристроїв мають 24-годинний доступ до своїх фінансів.
• Інтернет та інтернетзалежність. Описані Робертом Гайнлайном у романі «П’ятниця» (1980).

Міністр оборони Франції Флоренс Парлі заявила, що в її країни "є всі козирі на руках" для того, щоб бути успішною в гонці інновацій. Ми, українські зарубіжники - науковці, методисти, вчителі, редакція  журналу «Всесвітня література в сучасній школі»,  теж вважаємо знання літератури козирем на руках. І якщо не позбавляти дітей права на вивчення світового письменства, розвиток уяви, фантазії, то те чудове майбутнє, про яке мріється, може настати і швидше, ніж аж колись.

Як створити власного літературного героя?

Ідея до уроку літератури

Проходимо мінікурс письменницької майстерності.

Аналіз літературного твору, а отже і його героїв, є чи не найважливішою складовою курсу літератури. Та перш ніж починати аналіз, запропонуйте учням самим побути у ролі автора та вигадати власного протагоніста. Навички роботи з персонажем навчать дітей уважніше ставитися до авторських ходів, допоможуть зазирнути на «кухню» письменника, адже ззовні можна не помітити, що за показною легкістю і випадковістю ховається кропітка праця.

Тож саме час перетворитися на письменників і вигадати героїв для власних творів! Писати твір із класичним вступом, зав’язкою та закінченням не обов’язково, це може бути невелика біографія або перелік характеристик. На допомогу вчителю редакція «На Урок» пропонує набір прийомів, якими користуються професійні письменники.

Пишемо біографію

Зазвичай автори пишуть біографії об’ємом від двох до п’ятдесяти сторінок, що стає попередньою роботою над головним персонажем. Батьки, умови народження, освіта, дитинство, місце роботи, здоров’я, актуальна мета – автор має відповісти на всі запитання про героя.

Лайфхак: уявіть себе журналістом та візьміть інтерв’ю у персонажа. Ставте незручні, неочікувані запитання, аби переконатись, що вжились у образ. Прийом дієвий і з класичним твором. Запропонуйте учням прийти у гості до героїв «Кайдашевої сім’ї» та розпитати про їхні проблеми. Завітайте на вокзал, де загинула Анна Кареніна, та у режимі рольової гри опитайте очевидців і родичів загиблої.

«Біографія» створюється як допоміжний матеріал, але надалі стане джерелом ідей та відсилок. Герої можуть раптово пригадати фразу чи випадок із життя, що надзвичайно оживлює картину. Класики нерідко робили біографію частиною твору, використовуючи її у якості прологу, першого знайомства. Утім сьогодні популярним є метод поступової подачі інформації.

Слідкуйте, аби протагоніст мав як мінімум 5 унікальних характеристик. Їх можна будувати наступним чином: 2 унікальні якості, маска (те що герой демонструє світу), те що приховує (ким є насправді), негативна риса. Для прикладу розберемо образ Анни Кареніної: 

·         Якості: 1. Дипломатична, прониклива жінка. 2. Не здатна брехати про свої почуття.

·         Маска: світська левиця.

·         Що приховує: відчуває життя порожнім, бажає пригод та сильних емоцій.

·         Негативна риса: зневага до чоловіка та соціальних норм перед лицем власних бажань.

Зверніть увагу: у якісній, хоча й короткій характеристиці, проглядається конфлікт, покладений в основу історії, спосіб героїні реагувати на виклики та навіть трагічний фінал.

Лайфхак: Допоможіть читачу ототожнити себе із персонажем, але не робіть героя ідеальним. Ми співчуваємо тим, хто має такі самі звички, недоліки, бажання, надихаємось діями, які самі хотіли б вчинити. Антагоніст – не обов’язково суцільне зло. Харизматичним злодіям співчувають, а люблять і запам’ятовують їх подекуди більше, ніж головних героїв. Дайте їм обґрунтовану мету або мотивацію, якій можна співчувати.

Створюємо оточення

Аби почати блищати, головним героям необхідне правильне оточення. Деякі культові персонажі не стали б настільки відомими без своїх легендарних помічників і напарників. Яскравий приклад – Дон Кіхот і Санчо Панса. Два протилежні типажі, які не лише увиразнюють один одного, а й презентують готовий світоглядний конфлікт.

Якщо головний герой повинен мати близько 5 унікальних характеристик, аби образ став об’ємним, то другорядні персонажі не завжди сягають такої ж глибини. У великих романах діють десятки героїв і тут доцільно виділити персонажів 

·         1-ї лінії (Головні герої. У «Лісовій пісні» – Мавка, Лукаш).

·         2-ї лінії (Найближчі соратники. Дядько Лев, Килина, Лукашева мати).

·         3-ї лінії (Герої, які грають епізодичні, допоміжні ролі.  Водяник, Русалка, Лісовик та ін.). 

Ані головні герої, ані їхні помічники, не мають бути стереотипними (виключеннями можуть бути сатира чи комедійна п’єса). Що ж до героїв третьої лінії, подекуди вони уособлюють один недолік, рису, максимально загострюючи їх (батько-п’яниця Соні Мармеладової, персонажі служниць та слуг у п’єсах). Усі персонажі здатні бути втіленням певних ідей чи соціальних позицій: як негативних, так і позитивних. Наприклад, дядько Лукаша – уособлення гармонії з природою, терпимості, а Лукашева мати – уособлення прагматичних, інколи жорстоких, соціальних норм. 

Головний герой не обов’язково з’являється одразу у першій сцені. Наприклад, «Гамлет» починається зі сцени зміни нічної сторожі, де кілька героїв 3-ї лінії бачать привида та обмінюються чутками. Таким чином автор одразу представляє інтригу та готує «декорації» для виходу протагоніста.

Лайфхак: Nomen est omen – ім’я говорить само за себе. І це дійсно так. Інколи влучне ім'я створює вражаючого персонажа (чудовий приклад – «Айвенго»), а герой, якому ім'я ніяк не знаходиться, лишається млявим, невиразним. Деякі персонажі частіше фігурують під скороченими іменами (Кітті, Стіва), тоді як до інших називають майже виключно на прізвище чи на ім'я та по батькові (Левін, Олексій Олександрович).

Персонажі мають еволюціонувати

Що відчувають читачі до вашого героя? На початку, в середині, наприкінці книги. Який шлях подолав герой? З якої точки і з якими переконаннями починає, у якій закінчує? Який досвід отримує? Герой був пасивною жертвою обставин, маніпуляцій, або навпаки – брав активну участь у вирішенні долі?

Одним із показників глибини образу є здатність персонажа робити неочікувані вчинки, але це жодним чином не шкодить сюжету. Так, може здатись, що персонажі «Анни Кареніної» діють лицемірно, втім насправді вони реалістично реагують на ситуацію в межах власних життєвих принципів.

Як ми вже згадували, події книги починаються зі сварки Облонських, після чого саме Анна мирить свого брата з дружиною. Надалі героїня сама бажає розлучення, вже через власну зраду, а її брат сприяє розпаду сім’ї Кареніних. Таким чином обидва персонажі мають прямо протилежні ролі відносно своїх початкових позицій, хоча, з іншого боку, саме Стіва Облонський сприяє примиренню Левіна й Кітті.

Далеко не всі протагоністи з гідністю переживають зміни. Наприклад, у «Палаті №6», «Людина у футлярі» Чехова, «Катерина» Шевченко, гинуть герої, нездатні пристосуватися до нової ситуації. Головні теми «Палати №6» – соціальна деградація та неспроможність зберегти власну особистість у нових умовах. Зав’язкою твору стає суперечка між доктором та душевнохворим пацієнтом, де останній не вірить, що співрозмовник витримає важкі побутові умови й збереже при цьому спокій. Розмова запускає ланцюжок подій, в результаті яких лікар поступово втрачає роботу і повагу колег, а на додачу отримує борги. Згодом герой опиняється у психлікарні й раптово помирає від шоку і приниження. 

Лайфхак: Не розказуй, а показуй. Найбільш переконливо духовний ріст чи переконання героїв виглядають тоді, коли вони відображені у конкретних вчинках, ситуаціях. Тож менше авторської мови, дидактики, абстракції, а більше вчинків, візуалізації змін.

Книжки-лауреати Ліндґрен: що прочитати українською

Щороку одному з видатних письменників чи ілюстраторів світу за досягнення в

літературі для дітей та юнацтва вручають Меморіальну премію імені Астрід Ліндґрен. Її засновано урядом Швеції 2002 року. Передбачається, що твори лауреата близькі по духу до творчості видатної письменниці. На цю премію не номінують посмертно, тож тексти переможців – це актуальна література, цікава сучасним дітям.

У нашому огляді – книжки від лауреатів премії Ліндґрен, що виходили друком в українських перекладах. Це зріз першокласної дитячої літератури, що може слугувати орієнтиром для батьків, викладачів і бібліотекарів.

Моріс Сендак

Класик американської дитячої ілюстрації найвідоміший у світі за книжкою «Там, де водяться диковиська». Наразі це єдина книжка Сендака, перекладена українською, хоча доробок цього ілюстратора й письменника величезний.

Далекого 1963 року, коли «Диковиська» вперше вийшли друком, вони викликали обурення консервативних кіл у США: деякі батьки не хотіли миритися з книжкою для своїх нащадків, у центрі уваги якої – дитячий непослух. Нині такі аргументи видаються нам смішними (але не забуваймо, що й у сучасній Україні чимало невинних тем у дитячих книжках досі подекуди викликають супротив).

Досить швидко «Диковиська» завоювали прихильність якнайширшої аудиторії. Наразі за цією книжкою написано чимало наукових розвідок і монографій, а для студентів педагогічних чи художніх напрямів це хрестоматійний зразок книжки-картинки, що вражає вишуканою взаємодією тексту та ілюстрації.

Для тих, хто не встиг познайомитися із шедевром, коротко нагадуємо сюжет: хлопчик Макс бешкетує весь вечір.

 Одного вечора Макс вбрався у свій вовчачий костюм і наробив трохи шкоди. І ще трохи.

Мама наказує йому сидіти у своїй кімнаті. Там на Макса чекає дивовижа: невідь-звідки проростає чарівний ліс, потім хлопчик знаходить човен і мандрує в країну диковиськ. Макс стає їхнім королем. Утім йому швидко набридає володарювати, він сумує за мамою, тож повертається назад. А в кімнаті на хлопчика вже чекає смачна вечеря.

Книжка про подолання страху, дитячі імпульси та спроби їх опанування, а також про беззастережну любов до дитини попри всю «шкоду» цілком відповідає духові любові, поваги до маленької особистості та свободи, що його відстоювала шведська письменниця.

Кристина Нестлінґер

Перекладати цю видатну австрійську дитячу та підліткову письменницю українською почали ще в часи УРСР. 1990 року видавництво «Веселка» започаткувало серію «Лауреати міжнародної премії імені Г.-Х. Андерсена» (Нестлінґер ще 1984 року здобула цю найпочеснішу нагороду). У межах серії вийшли друком кілька дитячих повістей письменниці для молодшого та середнього шкільного віку. Згодом тексти авторки публікувалися ще в кількох українських видавництвах.

Книжки Нестлінґер свого часу привабили європейських дітей і підлітків тим, що зверталися до них без повчань, із повагою та щирістю. Це був діалог на рівних, що торкався тих проблем, які хвилювали їх найбільше. Часом – незручних чи навіть табуйованих. Як бути, якщо батьки не знаходять спільної мови? Якщо хочеться втекти з дому? Якщо ти самотній? Якщо негарний? Якщо ти закохався не в того? Нестлінґер не заплющує очей на ці складні питання, а пропонує поміркувати над ними разом, вражаючи величезним запасом розуміння, доброго гумору й неперевершеного стилю.

Філіп Пулман

Пулман – один із королів сучасного підліткового фентезі й володар численних нагород, найбільш відомий за трилогією «Темні початки». Її перша частина була масштабно екранізована 2007 року режисером Крісом Вайцом за участю таких зірок, як Єва Грін, Ніколь Кідман і Деніел Крейг.

Найсвіжіший український переклад Пулмана – тетралогія «Таємниця Саллі Локгарт», що розповідає про дівчину, яка руйнує стереотипи свого часу. Активна і безстрашна 16-річна мешканка Лондона, втративши батька, увесь час стикається з небезпекою та розкриває різні таємниці.

Як і в «Темних початках», Пулман занурює читачів у доволі суворий, але видовищний світ стімпанку. Його книжки – свідома альтернатива епопеям на зразок «Хронік Нарнії» чи «Володаря перстенів», адже автор не приймає християнської основи згаданих творів.

Консерватори не раз критикували Пулмана за «атеїзм» чи виразну антикатолицьку позицію. Але тексти фантаста – яскравий приклад того, що європейська підліткова література в жанрі фентезі нарешті може вільно почуватися й досягати вершин за межами матриць, прописаних свого часу Толкіном і Льюїсом.

Кетрін Патерсон

Патерсон – одна з найвідоміших у світі американських дитячих і підліткових письменниць зі значним доробком. Українською вийшли друком дві її книжки – «Міст у Терабітію» та «Неперевершена Ґіллі Гопкінз».

Історія про Ґіллі торкається теми усиновлених дітей. Головна героїня живе в притулку, від неї вже відмовилися кілька родин. Але тепер «проблемна дівчинка» потрапляє до місіс Троттер. Цю дуже просту, навіть простувату, але доброзичливу жінку, здається, аніскілечки не бентежать «колючки» Ґіллі, якими та захищається від усього світу. Троттер без нарікань дбає про прийомну доньку, чимало розуміючи і прощаючи. І поступово серце дівчинки тане й відкривається для людей, адже її нова прийомна мама володіє чарівним секретом – безумовною любов’ю.

Шон Тен

Австралієць Шон Тен – один із провідних ілюстраторів сучасності, у доробку якого чимало не тільки літературних і художніх нагород, але й «Оскар» 2011 року за найкращу анімаційну короткометражку «Загублена річ». В Україні вийшов друком його графічний роман «Прибуття», який за допомогою суто візуального ряду розповідає непросту й зворушливу історію іммігранта, змушеного покинути родину, аби облаштуватися в новій країні.

Тен наповнює книжку фантастичними, експресивними образами, щоб загострити читацьке сприйняття: між будинками шмигають велетенські хвости, у коробках живуть химерні істоти, а міста нагадують урбаністичні пейзажі з інших планет. Читач мимоволі опиняється в тій самій точці досвіду, що й головний персонаж. Перед ними обома відкривається новий, незрозумілий світ із чужими реаліями. Його доводиться впускати в себе по краплині в просторі цілковитого мовчання, адже персонаж не розуміє чужої мови, а читач у графічному романі без слів її позбавлений узагалі. Та поступово герой знаходить знайомих, друзів і возз’єднується з родиною – комунікаційні розриви між людьми подолані спільністю непростого досвіду.

Ілюстрації Тен виконує у відтінках сепії, тому вони нагадують старі фотографії, а завдяки ритмічній зміні загальних, середніх і великих планів «Прибуття» композиційно ближче до мультиплікації, ніж до формату книжок-картинок.

Гюс Кейер

Нідерланди мають потужну самобутню дитячу літературу, яку досі українцям вдавалося успішно ігнорувати. Наприклад, майже непоміченим пройшов свого часу переклад лауреатки премії ім. Г.Х.Андерсена Анні Шмідт. Після такого прорахунку ми просто не маємо права допустити повторення ситуації з Гюсом Кейером (утім, він уже не потрапив до списку книжок, які закуплять для публічних бібліотек)

Порівнювати письменників некоректно, але зробімо в даному разі виняток, гаразд? Отже, так, для тих, хто ще не чув про чарівника Гюса: Кейер – це такий собі нідерландський Ульф Старк, але без північної меланхолійності, з більшим відсотком гротеску, буфонади й безкомпромісною іронією у французькому стилі. Сподіваємося, пан Гюс не образиться, що доводиться описувати масштаб його таланту в такий спосіб.

«Зухвала» – так називає сам автор історію свого персонажа у «Книзі всіх речей». Він, авжеж, іронізує. Перед нами історія 9-річного Томаса, який бачить трохи більше, ніж інші люди. Тропічних рибок у каналах Амстердама, горобців із сурмами чи Ісуса, але без бороди і в сукні. Та насправді «зухвалими» у книжці є зовсім інші речі, наприклад, домашня тиранія, насилля чи системна дегуманізація. «Зухвало писати про таке дітям!» – подумає хтось і тим лише вкотре підтвердить потрібність цієї книжки.

Барбру Ліндґрен

Не родичка, але духовна спадкоємиця Астрід написала сотні книжок. Її твори для дітей перекладено понад 30 мовами світу. Ліндґрен також лауреатка Премії імені Андерсена. Українською вийшла друком лише одна її книжка – «Лоранґа». Поєднуючи поетику нісенітниць, гротеск, буфонаду, нестримну фантазію та блискучий гумор, Ліндґрен описує дуже незвичну родину, що живе посеред лісу.

Тато Лоранґа слухає тільки естрадну музику, бо від іншої в нього болить живіт. Дід Д’Артаньян живе в сараї трохи далі від усіх, бо боїться бактерій. Прадід такий старий, що живе на верхівці дерева й лише зрідка кує, як зозуля. А син Масарин просто весь час їсть булочки.

Мене щоразу шокують ці химерні небилиці. Ні Лоранґа, ні Масарин, ні Д’Артаньян не кажуть жодного розумного слова, але без них я не уявляю свого життя», – писала про книжку своєї однопрізвищниці й учениці Астрід Ліндґрен.

Ліндґрен лукавила. «Лоранґа» – це семантично дуже щільний, навіть перенасичений текст, за кожною фразою якого ховаються численні алюзії та промовляють культурні коди. Нісенітниці ж, як і, скажімо, буддійські притчі, виносячи нас за межі звичних логічних схем, тримають у напрузі, а отже, розвивають мислення й фантазію.

Вольф Ерльбрух

Знаменитий німецький ілюстратор і письменник торкається непростих, часом провокативних тем. Одним батькам з ними важко змиритися, інші з полегкістю зітхають: «Нарешті хтось про це написав! Як же ми чекали на таку книжку!»

«Леонард» зосереджується на темі подолання страху, а також бажанні батьків «мати нормальну дитину». «Ведмеже диво» розповідає про ведмедя, який дуже хотів мати нащадка.

Однак що зробити, щоб стати батьком-ведмедем, він ніяк не міг придумати, скільки не сушив собі голову. Одного ранку він набрався духу і щосили проревів у ліс: «Хто-небудь, скажіть мені, де взяти дитину?

«Качка, смерть і тюльпан» – філософська історія про прийняття смерті, яка постає для дітей не чимось страшним, а частиною природного порядку речей.

Уже легендарна книжка-картинка «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову», яку Ерльбрух ілюстрував, торкається «туалетної» теми. Нею діти активно цікавляться в певному віці, тож книжка допомагає проговорити її з малюками.